Минулими вихідними в Ризі проходив фестиваль «Дні українського кіно», шостий за рахунком. Чотири фільми за три дні, і не сказати, щоби показані картини були легкими, розважальними. Ні, в них багато про війну, що триває. Також — про інші війни в історії України, та й взагалі — на «кривавих землях» Східної Європи (як назвав ці краї історик Тімоті Снайдер). Та все ж таки — загалом — після перегляду цих стрічок, як і від усього фестивалю в цілому, залишилося відчуття світла та надії. Подивимось, день за днем, фільм за фільмом, як так склалося.
Вистражданий фільм, «одноліток війни», який знімали 10 років
Почнемо з того, що ввечері у день відкриття «Днів українського кіно» гостей зустрічала на порозі чарівна пара — Валтерс Кагайніс, засновник фестивалю, та юна Олександра Петльована з команди організаторів. Символічно: зрілість і молодість — на порозі історичного кінотеатру Splendid Palace…
Фільмом відкриття став «Вічник» (2025) Івана Ніколайчука. Це двогодинна стрічка про карпатського цілителя й мислителя, у столітньому житті якого відображається історія України, знята за мотивами роману Мирослава Дочинця «Вічник. Сповідь на перевалі духу». Режисер Ніколайчук, прочитавши книгу про цілителя, просто «захворів» романом і десять років витратив на реалізацію своєї мрії — створив великий, багатоплановий фільм.
Продюсерка картини Ірина Асонова у спілкуванні з глядачами зауважила, що в кінострічці йдеться багато про що, глядачам є над чим замислитись. Але важливо, що цей фільм — і про війну!
(До речі, сам Ніколайчук назвав свою стрічку «одноліткою війни», оскільки почав роботу над нею у 2014-му).
Дійсно, сюжет фільму починається з бою за незалежність нещодавно проголошеної Карпатської України (березень 1939 року). Це була дуже важка війна проти набагато переважних сил регулярної угорської армії. Після контузії головний герой Андрій Ворон потрапляє в полон, тікає з нього. І виживає в гірському лісі, згадуючи прожите життя, своє перше — і вічне — кохання. Потім — радянська окупація, арешт, ГУЛАГ. Але головне — повернення на Батьківщину, до свого Дерева життя. І перехід в інші сфери світоладу.
Яскравий, масштабний «Вічник» міг би стати справжнім шедевром. Міг би — якби був більш гармонійним у деталях і на стиках різних жанрів, стилів. А так він часом надто красивий і дещо нав'язливий у повторенні метафор. При цьому найбільше співпереживання викликають саме «тихі» частини «Вічника», де головний акцент — на особистості, на головному персонажі. Тож стрижень фільму міцно тримають два харизматичні актори — Павло Текучев і Олег Мосійчук (Андрій Ворон у молодості та в старості).
Цікаво буде подивитися наступну роботу Івана Ніколайчука.
Класика «поетичного кіно» з роздумами про історію
Акторка, культуртрегер Галина Сулима, яка відповідала за добір фільмів фестивалю, в особистій розмові сказала, що під час складанні програми для неї дуже важливо показати щось із шедеврів українського кіно і водночас здивувати закордонного глядача. Так, як уміли дивувати Олександр Довженко, Іван Кавалерідзе.
Фільм Юрія Іллєнка за повістю Гоголя «Вечір на Івана Купала» (1968), показаний у Ризі, саме з цього ряду.
І тут важливою є така деталь. У латвійській культурній традиції Янів день, Ліго — подія, що несе радість, веселощі. А от для українців, зокрема й завдяки гоголівському сюжету, вагомішою в цьому святі є темна, моторошна язичницька сторона.
Іллєнко зняв свій фільм у пору розквіту українського поетичного кіно (за яким з великим інтересом стежили в Латвії). Але це також були останні роки шістдесятництва. Тому режисер поспішав висловитися на найважливіші для нього історичні й світоглядні теми. Московські кінематографісти на той час уже встигли зняти яскраві, видовищні фільми за іншими містичними повістями Гоголя, у яких робився ненав'язливий, але вагомий акцент на вірнопідданстві Імперії.
Іллєнко ж узяв, мабуть, найпохмуріший сюжет Гоголя, коли заради кохання й забезпеченого сімейного життя людина йде на страшний злочин, дітовбивство, після чого починається її саморуйнування. Однак для режисера це стало лише відправною точкою для глибокого фільму про всю історію України, основою для роздумів про спокусу, про зраду (себе і своєї землі) та про спокуту.
Але щоб подолати радянську цензуру, дедалі жорсткішу, довелося піти на ускладнення кіномови. І в цьому сенсі відповіддю московській кінематографічній гоголіані, та й узагалі російській історіографії, стала сцена з «потьомкінським селом», де до приїзду імператриці на землі розпластується пара-трійка ряджених фальшивих козаків. При цьому Катерина Велика в Іллєнка — карлиця в білій перуці. Вона докоряє Потьомкіну, мовляв, козаки в нього «не такі». Правильні мають «гопака танцювати і горілку пити». Царицин фаворит махає хустинкою — ряджені підводяться і незграбно танцюють. Сильний і точний образ, теж невмирущий.
Людські історії та людяність у «Війні очима тварин»
Другим у другий день фестивалю показали фільм, складений з окремих новел, «Війна очима тварин» (2025). Сім самодостатніх сюжетів, знятих різними режисерами, разом складають об'ємну картину російської агресії. При тому, що автори дуже скупо, фрагментарно показують окупантів та їхні дії. Але так виходить ще сильніше — для глядача, у якого в інформаційному світі смартфонів, ютубів і так уже є важкий багаж воєнних образів, «картинок». Глядач ніби стає співавтором, згадуючи інші приклади поточної нелюдськості агресора. А в кінострічці ця нелюдськість зафіксована «очима тварин». Люди ж, аби залишатися людьми, виявляють себе у своєму ставленні до них…
Але якщо задуматися, виявляється, що тут гармонія і в іншому: навіть у самому наборі героїв новел. Повітря, небо — орел у національному заповіднику. Вода — рибки міського акваріума. Але наше життя частіше проходить на землі… І тут теж — збалансований невипадковий набір «героїв». Вовченя — з дикої природи. Двоє хатніх тварин — кролик і кіт. Двоє домашніх, «господарських»: корова та коза.
Зрозуміло, що в такій «клаптиковій» кінокартині особливо важливою є роль продюсера. Тут це Олег Кохан, він же — автор ідеї. «Зубр» у своїй професії, у фільмографії якого — робота з такими режисерами, як Муратова, Балаян, Зануссі, Лозниця, Іоселіані, Міндадзе. У спілкуванні Кохан підтвердив мої припущення про те, як довго й ретельно, у різних тематичних площинах-просторах, складалася мозаїка сюжетів фільму. Майже всі вони побудовані на реальних подіях, у пошуку яких було прочитано тисячі історій.
Продюсер окремо підкреслив, як важливо було залучити до участі у фільмі світових зірок. У фільмі звучить композиція Burn Out американського поп-рок гурту Imagine Dragons. А в першій кіноновелі «Орел» у головній ролі — Шон Пенн. Його очі, його крик у ту мить, коли в чутливих професійних навушниках замість далекого і тихого клекоту орла несподівано гримить гуркіт війни, яка зовсім поруч, — дуже точна метафора. Узагальнений образ тих чесних, небайдужих людей світу, котрих жахнула російська агресія. І Шон Пенн, який знявся в українському кіно за гонорар в 1 долар, тут один із найсильніших, найпринциповіших амбасадорів України.
Олег Кохан сказав, що під час цієї поїздки до Риги для нього найбільш пам'ятним стало спілкування з глядачами після перегляду фільму. Цікаво, що на ньому були присутні, ставили запитання, ділилися думками люди різних віків — від зовсім юних до літніх. Отже, мету досягнуто — фільм цікавий усім.
«Сопілка Перуна» — погляд на війну зсередини, доступний усім
І от останній день фестивалю… Галина Сулима сказала, що після початку повномасштабної війни вона намагається обов’язково ставити в програму «Днів українського кіно» стрічки, зняті українськими військовими (до речі, багато учасників «Війни очима тварин» зараз теж на війні). У Ризі це була «Сопілка Перуна» (2024) — документальний фільм оператора, режисера, військовослужбовця Євгена Мазуренка. Фінальний показ проходив уже не в Splendid Palace, а в «Українському домі в Латвії». І це робило перегляд особливо камерним, домашнім, майже сімейним.
Перебуваючи з артилерійським підрозділом бригади «Рубіж» («сопілка» — це кодова назва гармати), оператор став звичним для побратимів: вони поводилися абсолютно невимушено, коли Мазуренко знімав. Із цього виріс 68-хвилинний фільм, що показує війну зсередини. Глядачі в «Українському домі» дивилися, затамувавши дух…
Після закінчення фільму Сулима розповіла про історію створення стрічки та її показ у світі. Ми ж знаємо, як російська пропаганда через своїх агентів впливу всюди намагається заважати українським культурним ініціативам. Але у випадку «Сопілки Перуна» подібного не сталося. Тому що проста, щира, без вишуканостей, правда війни виявилася сильнішою. І цей документальний фільм справляв велике враження на аудиторію — у різних містах і на кількох континентах.
«Найкращий показник успіху — заповнені зали»
Повернемося до засновника проєкту «Дні українського кіно в Латвії» Валтерса Кагайніса. Уже наприкінці другого дня фестивалю він поділився думкою, що ці «Дні…», вже шості за рахунком, — перший такий захід, яким він «повністю і цілком задоволений».
Так склалося з кількох причин. Цього року фестиваль було задумано як продовження відзначення 35-річчя проголошення незалежності України та 825-річчя міста Риги. Здавалося б, ну що ці дати, які вже минули… Та ні — увага до події завдяки цьому була підвищена. Організаторам вдалося залучити велику кількість партнерів в Україні та в Латвії, налагодити з ними тісну оперативну координацію. Ну а найкращий показник успіху — заповнені зали.
У зв'язку з цим Кагайніс поділився цікавим враженням. Мер Риги Вієстурс Клейнбергс на відкриття фестивалю прийшов як «статусний гість». Виступав — разом із тимчасовою повіреною у справах України в Латвії Катериною Пасинчук, головою Національного кіноцентру Дітою Ріетумою, українськими гостями.
Мабуть, фільм відкриття, та й сама атмосфера «Днів кіно» його зацікавили. У другий фестивальний день він, як людина зайнята, зміг прийти, уже приватно, лише на другий показ. Зате — з родиною, зі знайомими. Тобто мер Риги прислухався до закликів організаторів фестивалю: «Прийди сам. Приведи друзів і рідних!». Приємно. Такий приклад теж дуже важливий.
І ще — події додавав теплоти та безпосередності виступ українських колективів із Риги, вокальних та інструментальних (бандура).
«Фестиваль латвійського кіно в Україні може бути и обов’язково буде»
На завершення — кілька підсумкових слів від Галини Сулими, яка, нагадаю, відповідала за програму Фестивалю. Насамперед я поцікавився її думкою, чи можна зараз провести «Дні латвійського кіно в Україні», так би мовити, у відповідь.
Г.С.: «Я вважаю, що навіть в умовах війни Фестиваль латвійського кіно в Україні може бути і обов'язково буде. Знаю, що мої партнери, і латвійські, і українські, працюють над цим. Я сама, якщо буду жива-здорова, максимально допоможу, візьму участь, тому що латвійське кіно… воно особливе! З одного боку, дуже європейське, а з іншого боку — добре відчувається характер, історія латиського етносу — незабутні, неймовірні.
Латвія та інші країни Балтії — це наші побратими. У нас одна спільна мета — бути вільними, вирішувати самим, як нам жити і що робити. Вони більш стримані, ніж ми, але вони нічого не забувають, усе пам'ятають, що було в історії. Тому ми добре розуміємо одне одного в цій війні на культурному, на інформаційному фронтах. І на справжньому, «гарячому» фронті. Дай Боже, щоб до вас не прийшло те, що ми зараз переживаємо…
Також я дуже сподіваюся, що ми й надалі робитимемо «Дні українського кіно в Латвії», тому що бачу, який тут попит на це. Є бажання більше дізнатися про нас, краще відчути Україну, а це можливо, насамперед, через хороше кіно».
І дуже щирими, емоційними були слова співрозмовниці про те, яке головне враження залишилося в неї після відвідання Риги:
Г.С.: «Найсильніше враження від Риги — дуже заспокійливе, попри природну суєту великого, 825-річного міста. Навіть не знаю, як описати це відчуття, що
Коли я тут, таке враження, що Рига мене обіймає, пускає у свої обійми і дозволяє відпочити. І це при тому, що маю в Ризі дуже щільний графік, багато справ, багато кінопоказів. Я приїжджаю сюди другий рік поспіль не для відпочинку, а для роботи, але… Душа відпочиває у вашому місті. Ну, дійсно — просто відпочиває».
Дивовижно ніжні слова, вагомість яких більша, коли розумієш, що мовлено це вже з Києва, котрий перебуває під постійними ударами агресора.