Описание

Миколайчук Open — фестиваль глядацького кіно, присвячений культовому українському актору, сценаристу та режисеру Івану Миколайчуку. Вперше кінофестиваль був проведений у 2022 році у Чернівцях попри повномасштабну війну, яку розв’язала росія. Портал “Нове українське кіно” розпитав його засновників – Олексія Гладушевського та Алекса Малишенко, – як наважилися на запуск нового проєкту у цей час, як проходила подія, чим українські кінофестивалі відрізняються від світових, а також про те, яким буде Миколайчук Open у 2023 році.

– Кінофестиваль Миколайчук Open вперше відбувся під час повномасштабної війни. Як і чому наважились на це? 

О. Гладушевський: Після повномасштабного вторгнення я і кілька моїх друзів опинилися в Чернівцях. Там ми створили Мистецький штаб: провели кілька показів кіно, освітніх програм. Коли я побачив реакцію чернівчан на українські фільми, у мене виникла ідея зробити фестиваль глядацького кіно. Яким він буде, я ще не розумів, тож звернувся до Алекса. 

А. Малишенко: Нас звів Ілля Дядик з Артхаус Трафік. Я був у Києві, коли Олекса написав про ідею невеличкого кінофестивалю. Ми поговорили і вирішили робити не невеличкий, а трошки більший. Хоча на той момент в кіноіндустрії були люди, які вважали, що глядачу зараз не до українського кіно, ми знайшли однодумців і склали програму фестивалю. Фільмом-відкриттям став «Будинку слово. Нескінчений роман». Вони першими в нас повірили і ми їм за це дуже вдячні. Режисер Тарас Томенко зміг переплавити складну історію з багатьма персонажами і важливими сенсами про нашу історію в глядацьке кіно, і додав туди частку мистецького погляду. Те, що називається artistic approach. 

– Які заходи безпеки були організовані для Миколайчук Open?

О. Гладушевський: Це була ризикована історія. Ми хотіли проводити кінофестиваль в культурно-мистецькому центрі імені Івана Миколайчука, а це комунальна установа, з певними правилами. В разі повітряної тривоги, людей треба буде виводити. Щоб уникнути проблем з сеансами, ми заклали між фільмами по півтори години. Але нам пощастило – з 14 по 21 червня в Чернівцях не було жодної повітряної тривоги. Повернулись лише 22-го так, ніби Миколайчук захистив кінофестиваль.

А. Малишенко: Ми дуже переживали. Попередня реєстрація дозволяла контролювати кількість людей, яких ми можемо впустити, щоб, в разі чого, забезпечити їм укриття поблизу. На «Будинок Слово. Нескінчений роман» зібрався повний зал, проте нам пощастило. Не було жодної тривоги, тривоженьки, міжтревожья навіть. 

гладушевський та малишенко

– Який кінофестиваль вийшов у результаті? 

О. Гладушевський: У нас було 14 фільмів. Жоден з них не мав до того кінотеатрального прокату — це важливо для фестивалю. Ми показали першими в Україні «Будинок Слово. Нескінчений роман» Тараса Томенка та «І про нас будуть говорити» Сієви Діамантакоса. Також у нас були фільми, що вже мали фестивальні прем’єри до того — «Королі репу» Мирослава Латика, еротичний детектив-трилер «Між нами» з Ірмою Вітовською у головній ролі, документальні фільми «Між небом та горами», Дмитра Грешка, «Плай» Єви Джишиашвілі. Післямовою фестивалю став «В. Сільвестров» Сергія Буковського – досить складний фільм про видатного українського композитора, а закривалися мифільмом «Егрегор» Станіслава Капралова. В рамках невеликої індустріальної секції провели кілька дискусій – з акторами В’ячеславом Довженко, Віктором Ждановим, Мішею Дзюбой, Мариною Кошкіною. Всьго 30 гостей. 

Нам казали, що чернівецького глядача не зацікавить фестиваль українського кіно, але навіть на ранкових сенсах людей було багато. Всього 3170 глядачів та глядачок.

А. Малишенко: Найменше людей на показі у нас було 50, найбільше – 370, це при тому, що зал розрахований 356 місць. Якимось чином на «Будинок Слово. Нескінчений роман» пробігло ще 14 осіб. 

Кінофестиваль був безкоштовний, проте ми збирали гроші на ЗСУ – на підрозділи людей з команд фільмів, які ми показували. Багато хто каже: культура не на часі. Чатково я згоден: порівняно з виживанням, з відсічю ворогу, культура відходить на другий план. Але так сталося, що люди культури теж пішли воювати, тож ми спробували таким чином надати їм підтримку. Зібрали 82 000 грн.

– В Україні зараз чимало кінофестивалей, що вирізняє ваш?

О. Гладушевський: Він став першим офлайн фестивалем після повномасштабного вторгнення. В нас акцент на українське кіно і на Івана Миколайчука. Проведення кінофестивалю припадає на його день народження – 15 червня, таким чином ми щорічно вшанувуємо його пам’ять. Ще хочемо розповідати про культових акторок минулого. Музою фестивалю стала Галина Сулима, яка знялася у Миколайчука в фільмі «Така пізня, така тепла осінь». Ми його також показали. Ідею я підгледів на Каннському кінофестивалі, коли певна сцена з культового фільму на постері стає символом події. Там показують Софі Лорен, Клаудію Кардинале чи Брижит Бардо. Я подумав, а чим наші акторки гірші за французьких?

миколайчук кінофестиваль

А. Малишенко: Ми себе позиціонуємо, як фестиваль глядацького кіно. Це такий зв’язок між прокатом, тими фільмами, за які глядачі голосують гривнею, і мистецтвом. Так сталось історично, що подібне кіно наразі більше цінується за кордоном, аніж в Україні. Для розуміння, куди ми дивимося. Якщо Канни про мистецтво в першу чергу, то є такий фестиваль, Сіджас в Іспанії, – який про фантастику, жахи та жанрове кіно, але якісні, з мистецькою та розважальною цінністю для глядача. Ми на стороні Сіджаса, ми за те, щоб глядач отримував зрозумілу емоцію, розважався на цих фільмах, але, водночас, насичувався і мистецькою складовою кіно. «Носоріг» Олега Сенцова – ідеальний для нашого формату. Це мистецька кримінальна драма, яку взяли у другу за значимістю програму Венеційського кінофестивалю, і водночас зрозумілий, розважальний фільм. Або «Памфір»: режисер Дмитро Сухолиткий-Собчук зняв супермистецьке і водночас суперцікаве жанрове кіно.

– Знаю, що нещодавно ви повернулися з Берлінале. Наскільки він відрізняється від української кінофестивальної історії?

А. Малишенко: Ми не можемо порівнювати українські кінофестивалі з фестивалями класу «А» на Заході. У них дуже багато грошей, просто завались. Там конкурсні показі – світові прем’єри, які показують у спеціально побудованій локації на 5 поверхів з величезним екраном і червоними доріжками. В Україні є фестиваль акредитований FIAPF (вони ж визначають, які фестивалі входять у цей бажаний клас «А») – це «Молодість». Він себе почуває по-різному в залежності від ситуації в країні. Але якщо трохи спростити, то ОМКФ чи «Молодість» у кращі часи не сильно відрізняються від інших міжнародних фестивалів класу А, де мені доводилося бути, у плані того, як вони влаштовані. Справа у розмаху. 

– Як на таких фестивалях, як Берлінале, сприймають українське кіно? Його помічають? 

А. Малишенко: Цього року була програма солідарності з Україною та Іраном. З Іраном трошки більше у них солідарності: більше фільмів, більше імен. З Україною все скромніше, хоча, наприклад,Берлінале зробили спеціальні значки – з жовто-блакитним ведмедиком. Це безпрецедентна річ. Вона ні на що не впливає, окрім символічної солідарності, але вони заморочились і люди ходили з тими значками. Цього року в Берліні також було найбільше українського кіно і фільмів про Україну, порівняно з будь-яким іншим роком. І найменше фільмів з росії, що дуже рідкісна ситуація. Хоча два фільми під прапором рф показали і ще один протягнули під прапором Кенії. 

кошкіна на миколайчук

Усі фільми показують на рівних умовах. Наприклад, в Berliner Festspiele показали “Залізні метелики” Романа Любого і “Ти мене любиш” Тоні Ноябрьової. Там же відбувалися прем’єри всіх інших фільмів програми Panorama. Коли ми в конкурсі, то нас не виділяють, ми просто частина цієї вакханалії. Але нас багато помічали цього року, тому що війна, це мало додатковий фокус. Не хочеться бути цинічним, але це грає на руку помітності нашого кіно. Зараз, якщо фільм не про війну, як у Тоні Ноябрьової (у неї фільм про 90-ті, про дівчину, яка почувається на роздоріжжі, стаючи дорослою), все одно до нього підвищена увагу, бо він з України. 

Важливо додати, що ті стрічки, про які я згадав — це хороші фільми. Якби не було нової фази війни, ці фільми могли б бути в цих же конкурсах.

І навіть зараз, сприйняття фільмів не завжди пов’язано з Україною. Глядачі і глядачки ж коли дивляться кіно, то не думають постійно, що у нас іде війна. Впевнений, коли вони дивилися картину Тоні Ноябрьової, то забули про це. Мабуть, правильно буде сказати, що це логічна помилка — виділяти українське кіно з берлінського лайнапу, тому що Берлін дуже політичний. Для когось важлива Україна: він думає, я хочу поринути в проблематику України, розібратися у причинах війни, тож йду на українське кіно. Хтось цікавиться Іраном і хоче підтримати їхніх кінематографістів: у них там протести, чому вони вийшли? Піду подивлюсь кіно про Іран. Хтось цікавиться чи йому ближче ЛГБТК+, тому іде на фільм про транс-персону з Бразилії. Рішення приймаються по-різному, але політика там майже скрізь. 

– Повернемося до Миколайчука, яким він буде цього року? 

О. Гладушевський: Міжнародним. 

А. Малишенко: І прекрасним. 

О. Гладушевський: Будуть не тільки українські фільми, але й фільми з інших країн. Цього року буде конкурс повнометражних фільмів і блок українського короткого метру, якого не було. І це теж конкурс.

А. Малишенко: Зробили невеличку приємну винагороду: міжнародний конкурс – $1000, в національному конкурсі короткого метру – $500. 

– Вже обрали символ другого Миколайчук Open? 

А. Малишенко: Наш символ – це завжди Іван Миколайчук. Хоча про нього погано казати “символ”, він наш натхненник, а якщо вживати слово символ, то тільки у значенні секс-символ українського кіно радянського періоду. Хочемо надихати чернівчанта нагадувати людям, що це кінематографічний регіон. 

О. Гладушевський: Музи поки немає. Це залежить від того, які фільми будемо показувати. В процесі пошуку. 

– Як до вас потрапити? Як відбираються фільми для показу?

А. Малишенко: Ми не беремо фільм, якщо вже відбулась кінотеатральна прем’єра. Звісно, можливі виключення, наприклад, ретроспективний показ чи показ на згадку. Є багато фільмів, які ще не знають, випускатись весною чи ні. Через такі новини, як повторний наступ на Київ, продюсери притримують прем’єри. Хоча “Мавка” ось вийшла і, судячи зі зборів, виграла від цього.

О. Гладушевський: Українські продюсери вболівають за свої фільми. Бувають дуже різкі на підйом і виходять у прокат несподівано. А буває і навпаки. Ось фільм “Памфір” мав вийти в січні, зараз дата прокату 23 березня. Якщо б він дотягнувся до нашого фестивалю, зробили б спецпоказ. 

– Що потрібно для того, щоб більше людей дивилось українське кіно? 

О. Гладушевський: Якісні фільми і пропаганда. Це погане слово, але тут воно дуже підходить: українське кіно треба пропагувати. Дуже важливий маркетинг, промо. В українському кіно було багато проблем, але є одна глобальна (вона є завжди, і коли є гроші, і коли немає) – це промо-кампанії, маркетингові стратегії фільмів. Коли не вистачає грошей, то беруть саме з цієї сфери! “А, напишемо пост на фейсбуці, якось буде”, – говорять. Це неправильно. Прикладом однієї з найкращих маркетингових кампаній вважаю наш фільм, який ми ще не зняли “Мій юний принц”. Він виграв пітчинг Держкіно і ми зробили так, щоб про нього “знала кожна собака”. Ще не було знято третього кадру! Ми використали провокацію, скандал. У кожного українського фільму має бути стратегія, на що робити акцент. 

миколайчук фестиваль

А. Малишенко: Мені не подобається слово пропаганда, я використаю інше кліше – культурно-просвітницька діяльність. Людям потрібно розповідати і показувати українське кіно, бо вони часто не знають, що воно є. Люди думають: українське кіно – це шлак і не йдуть на нього. Після “Атлантиди” багато хто повірив в якісне українське кіно і тепер будуть його дивитися. “Стоп Земля” зібрала 4 млн грн. Це багато, як для українського авторського фільму. “Носоріг” за перший вікенд зібрав 3 млн грн, певен, що міг би і більше, якби не повномасштабне вторгнення. Після “Мої думки тихі”, який зібрав 10 млн, люди зацікавились нашим кіно. 

Потрібне промо. “Мавка” зібрала найбільшу касу протягом вторгнення, я навіть не уявляю, скільки б вони зібрали, якби не було війни повномасштабної. Це був би повний розрив. Також важлива довіра до українського кіно кінотеатрів. Коли я приїжджав у Миколаїв, виявилось, що “Мої думки тихі” там не показували. Не довіряють українському кіно. Якщо буде довіра від кінотеатрів, і буде робота, що ось воно у вашому місті, то буде збільшуватися і аудиторія кіно. 

– Головні фільми часів незалежності? 

О. Гладушевський: “Мої думки тихі”, “Додому”, “Між нами”. Комусь він може не сподобається, а мені він сподобався! “Носоріг”, я довго чекав нього. Для Сенцова це була така перевірка на режисера. Його попередній фільм “Гамер” мав змішані відгуки. Люблю фільми Васяновича, починаючи з “Атлантиди”, хоча це не дуже моє кіно. Але воне цікаве. “Відблиск”. “Стоп Земля” – дивився його на Одеському фестивалі. І “Королі репу”, так само. Дуже чекаю на фільм «Ти мене любиш?» Тоні Ноябрьової і фільм “Коли нам було 15” Ані Бурячкової – також з плеядой молодих акторів. “Мавка” мені сподобалась. Не скажу, що це шедевр світового мистецтва, але в цілому я отримав задоволення. 

миколайчук open

А. Малишенко: Це буде неповний, але все одно довгий список. “Оберіг” Миколи Рашєєва, це горор про перевертня 1990 року. Зробимо вигляд, що його зняли за часів незалежності. “Градус Чорного Місяця” Наталії Кіракозової 1992-го про доктора, який проводить експерименти над людьми. “Фуджоу” Михайла Іллєнка – доволі специфічне кіно, чи то комедія, чи то філософська притча, чи то guilty-plesure фільм, але його варто подивитися.

З новітнього просто буду перераховувати, кого згадаю. Спершу документальне. Це “Українські шерифи” Романа Бондарчука, “Тато — мамин брат” Вадима Ількова, “Зошит війни” та  “Залізні метелики” Романа Любого, “Цей дощ ніколи не скінчиться” Аліни Горлової, “Домашні ігри” та “Ми не згаснемо” Аліси Коваленко, “Назовні” Ольги Журби, “Земля блакитна, ніби апельсин” Ірини Цілик, “Щоденник нареченої Христа” Марти Смеречинської, “Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго” Надії Парфан та ще багато інших. У нас були сильні фільми про Майдан від об’єднання Вавилон’13.

З ігрових навскидку “Вулкан” Романа Бондарчука, “Коли падають дерева”  Марисі Никитюк, “Атлантида” і “Відблиск” Валентина Васяновича. І “Присмерк” –  це його документальний фільм 2015 року. Обов’язково “Стоп Земля” Катерини Горностай, “Носоріг” Олега Сенцова, “Ти мене любиш?” Тоні Ноябрьової, “Мої думки тихі” Антоніон Лукіча, “Памфір” Дмитра Сухолиткого-Собчука, “Бачення метелика” Максима Наконечного, “Ля Палісіада” Філіпа Сотниченка, “Додому” Нарімана Алієва, “Погані дороги” Наталки Ворожбит та “Плем’я” Мирослава Слабошпицького. Окремо хочу згадати “Безславні кріпаки” – дуже неочевидний фільм, він мені здається недооцінений. Взагалі тут я не об’єктивний, бо я з деким з цих фільмів працюю, але я тому з ними працюю, бо вони мені подобаються. Не можу скласти типу топ -10 найкращого кіно, у мене кожен фільм має пояснення, чому він найкращий. Багато фільмів, які хочеться щоб люди побачили.